Він – один із тих, кого називаю «тихими героями». Із породи цілісних і щирих, широких душею та гуморних, із несамовито закоханих у футбол, що врешті-решт став його професією, Віктор Ожогін представляє старше покоління моїх колег, друзів і наставників – Олексія Семененка, Юрія Кармана, Олександра Сердюка, Михайла Ревенка.
Спілкування з Віктором (під час відвідин мною тоді ще Дніпропетровська чи його нечастих, на жаль, візитів до Києва, за лаштунками спортивних подій, у форматі дружніх посиденьок чи у футбольних «зарубах») – завжди свято. Це підтвердять і його колеги та підлеглі з Дніпропетровської обласної держтелерадіокомпанії, і «співучасники» по приборкуванню м’яча (серед яких, до речі, є й справжні зірки «Дніпра», зокрема, Василь Лябик і Олександр Рикун).
Наразі, щоправда, не до свят. Особливо йому. Адже, як і 2014-го, пішов добровольцем на війну. Кадри з його досвідом і з його вдачею – то справді золотий фонд ЗСУ. Проте, попри участь в АТО/ООС і звання старшого лейтенанта запасу, в лютому нинішнього року спочатку отримав у військкоматі формальну відмову: мовляв, 63 вже. Довелося наполягти. На що-що, а на цілеспрямованість випускник журфаку Університету Шевченка ніколи не скаржився.
Тож і опинився в своєму батальйоні «Дніпро-1» однієї з частин Нацгвардії, де обіймає посаду заступника командира роти. Опинився там, де найгарячіше – на рідному Донбасі. Бився за Маріуполь, Рубіжне, Сєверодонецьк, Лисичанськ, сьогодні вирішує бойові завдання під Слов’янськом.
Кілька днів тому пощастило почути Віктора в телефонній розмові. «Брате, ми переможемо, навіть не сумнівайся! – сказав мені. – Не знаю точно, коли саме, але – переможемо! Зараз ось із Херсона цих сук поженуть, а там, як кажуть, далі буде!». Під ці його слова сльози наверталися на очі. Й дуже-дуже хотілося міцно обійняти Віктора-переможця, котрий, без сумніву, знає, що каже.
За розмову з Ожогіним завдячив Олексієві Семененку. У земляків-луганчан, друзів по життю, журналістиці та футболу зв’язок – постійний. Звісно, наскільки це може бути в умовах, коли один із них – на «нульовій» позначці, в самому пеклі.
Звідти – жахливі відео апокаліптичних пейзажів після рашистських «градів» і «ураганів», вражаючі фото з передової: переправа через Сіверський Донець у рибацькому гумовому човні; понівечений осколком «ріжок» від автомата, що закрив серце; розвалини адмінбудівлі в Сєверодонецьку, де підрозділ Ожогіна зазнав обстрілу, а самого Віктора врятувала… канцелярська шафа, накривши зверху.
Звідти – захоплюючі фронтові сюжети: про бій, що тривав дев’ять годин; про сутичку з кадирівцями у співвідношенні один до шести, де побратима Ожогіна прямо за кулеметом розбив інсульт; про вихід із тактичного оточення під селищем Метьолкіне, коли ворог влаштував справжню вогняну баню, не давши можливості забрати тіла вбитих.
Звідти – жадані, нехай і найкоротші смс, коли тривога за рідну людину змінюється радістю її виходу на зв’язок.
Туди – побажання Божої допомоги, смайли у вигляді двох складених долонь. «Друже, молимося за тебе!» «Знаю, друже! Спасибі! Ця віра допоможе нам повернутися! Обіймаю!»
А ще туди – необхідне з матеріального. Від доньки Віктора, Ганни, та від дружини Олександри, котрі шукають і знаходять можливості підтримати бійців роти свого батька та чоловіка через фонд «Журналістська ініціатива», через Національну спілку журналістів України, через волонтерів.
Так, завдяки НСЖУ й особисто її голові Сергію Томіленку до підрозділу Ожогіна потрапив позашляховик «Субару», один із тих, що передали в Україну колеги-журналісти з братньої Литви. Саме цей автомобіль останнім перетинав єдиний на той момент вцілілий міст на «велику землю» з Сєверодонецька. За кілька хвилин міст перестав існувати. А невдовзі й чотириколісний «японець» наказав довго жити.
«Машину підірвав гранатою, – сповіщав Віктор. – Пробив одне колесо – зробив. А потім потрапив під мінометний обстріл – правий бік знову, обидва колеса. Довелося підірвати. Дуже шкода, стільки людей прагнули допомогти. Ну, що вдієш…»
Це повідомлення від Ожогіна, яким поділився Олексій Семененко, вчергове перевернуло мою свідомість. Людина, яка дивом втекла від смерті, шкодує по зусиллям волонтерів: вибачте, не зберіг автівку. Відповідальність, порядність, людяність бозна якого левелу!!!
Такі життя – безцінні. Автівки ж на війні – то витратний матеріал. І чергові «колеса» для Віктора та його вояків – це черговий приклад справді народної підтримки ЗСУ.
На звістку від друга миттєво відреагував Олексій Семененко. З Ожогіним вони свого часу навчалися на факультеті журналістики, раніше разом марили футбольним майбутнім у школі луганської «Зорі», а згодом, у 1980-90-ті, паралельно вели репортажі про поєдинки своїх улюблених команд: Олексій – київського «Динамо» (де наразі працює віце-президентом), Віктор – «Дніпра».
Мрія Олексія відправити другові на фронт авто замість втраченого в бою здійснилася упродовж двох тижнів за підтримки благодійного фонду партнера київського «Динамо» – Favbet Foundation (благодійний фонд, заснований у 2020 році компанією Favbet, запроваджує ініціативи у сфері освіти, здоров’я та спортивного розвитку; наразі 95% проектів орієнтовані на допомогу країні та армії), відомого волонтера Юрія Тири, режисера студії документальних фільмів холдингу «Вечірній квартал» Олександра Брагіна та менеджера київського «Динамо» Тараса Туркевича. Низький їм усім уклін: мерседесівський міні-вен від футбольних побратимів допоможе Віктору Ожогіну з його бійцями ефективніше виконувати завдання на передовій.
Буде врятовано більше життів воїнів ЗСУ, евакуйовано більше наших громадян, знищено більше загарбників. Українська армія стала ще трохи ближчою до Перемоги…
Юрій КОРЗАЧЕНКО
