Був чемпіоном світу, служив морським офіцером в Криму

Павло Журавльов лютий 2014 року зустрічав у Севастополі капітан-лейтенантом військово-морського флоту України на посаді начальника навчальної лабораторії радіолокаційного озброєння академії військово-морських сил (АВМС) імені Нахімова.

На той час Павло був одним з найтитулованіших спортсменів Криму. Українець двічі виграв чемпіонат світу з кікбоксингу серед любителів. Переміг у Кубку короля Таїланду з тайського боксу. Виграв чотири чемпіонати світу з кікбоксингу серед професіоналів. Дійшов до півфіналу в великому промоушні К1. І спортивна, і військова кар’єри йшли вгору. Але події в Криму кардинально змінили його життя.

У відвертому інтерв’ю найкращий кікбоксер нашої країни розповів, чому вирішив не зраджувати українську присягу, як сприйняли його вчинок сусіди і з якої причини через півроку звільнився з ВМС України.

— Павло, за кілька тижнів до початку анексії Криму Росією були передчуття, що на півострів чекають великі зміни?

— Ні. Ніхто не вірив, що таке може статися. Росіяни старанно не афішували своїх намірів. Висаджувалися вночі. Вдень містом не ходили. Доки не зайняли аеропорт і військові частини. Знаєте у чому наше велике упущення? Ми, військові, звикли жити в Україні мирно. Тільки невеликий український контингент брав участь в миротворчих операціях під егідою ООН. Російська армія регулярно вела війни – в Чечні, Грузії.

Вони мали чималий досвід військових операцій і об’єктивно були більш навчені. Недобру службу нам зіграли і зацементовані десятиліттями міфи про братський народ. Мир. Дружбу. Жуйку. Коли прийшли російські війська, ми дивувалися. Мовляв, у житті такого бути не може. Апріорі. Сподівалися, що все якось вирішиться.

— Були в України шанси дати відсіч російській агресії?

— Впевнений у цьому. Наведу приклад. Коли почалася активна фаза російської операції, у нас о першій годині ночі протрубили збір всього особового складу. Росіяни зробили спробу заблокувати навчальну частину, яка була в підпорядкування нашої академії – загін 39. Заблокували в’їзд в частину, здається, КАМАЗом. Наші забарикадувалися. Росіяни хотіли заїхати на територію частини на БТР. Ми поїхали на виручку. На машинах, зі зброєю. Приїжджаємо, противник стоїть у масках з автоматами. Почали нам настійно рекомендувати, щоб ми пішли. Мовляв, будемо стріляти. Відповіли, що самі почнемо стріляти, якщо вони не підуть. Росіяни неприємно здивувалися. Тоді вдалося відстояти навчальну частину.

Якщо ж дивитися стратегічно, згадайте конфлікт біля острова Тузла в 2003 році. Росія почала спробу делімітувати кордон у Керченській затоці та Азовському морі. Президент України Леонід Кучма прибув на місце подій. Підтягнулися і українські війська. Побачивши тверду рішучість дати відсіч, росіяни підібгали хвоста. Відступили.

У 2014 році ми таку рішучість не продемонстрували. В.о. президента України не прилетів до нас із Києва з військами спеціального призначення. Командувати було нікому. Всі, хто ухвалював рішення, або самоусунулися, або пішли на лікарняний. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність. Відвикли від цього. Були й взагалі кричущі факти. Уже під час анексії одного діяча призначили командувати Чорноморським флотом. Вранці прийняв командування, ввечері почав агітувати за Росію. Наступного дня його відсторонили від посади.

— Не вистачило політичної волі?

— Саме так. У Криму росіяни випробували такі самі технології, як пізніше в Донецьку і Луганську. Спочатку зайшли “козаки” – начебто цивільне населення. Організували блокпости. Нібито це були протести мирних жителів, яких охороняли. Всі російські частини сіли на казармений стан. Потрібно було активно втручатися, коли російські війська висаджувалися під Сімферополем. Але стартовий момент було упущено. А коли росіяни заблокували наші військові частини і кораблі, зрозуміло, що ми вже навряд чи могли щось змінити.

— У результаті чимало українських військових лишилися і продовжили службу в російських військах. Чому?

— Більшість залишилася за інерцією. Хтось не повірив, що йому забезпечать умови в Україні. Бар’єром для переїзду стали побутові питання, а не ідеологія. Так, були серед нас і так звані “великороси”. Але їх було не більше 20%. Основним бар’єром була невпевненість у завтрашньому дні в Україні. Це точно. Ми це обговорювали. Позначилася і відсутність об’єктивної інформації про те, що відбувалося в Києві. Багато хто в Криму дивився російські телеканали і отримував спотворену картинку. Українські телеканали теж по-різному інтерпретували події початкової стадії Майдану.

— А може, справа не в інерції, а в фінансах? Як сильно відрізнялися на той момент зарплати українських і російських військових?

— Я заробляв за тодішнім курсом близько $800. Це хороша зарплата для Криму. Відпустка, всі соціальні пільги. Полковник у нас отримував $1 тис. Ми вважалися елітним підрозділом. Офіцери РФ отримували в півтора-два рази більше. Тому що Севастополь для РФ вважався закордоном, і у них були закордонні відрядження. Капітан-лейтенант РФ заробляв $1,5 тис. Потім, після так званого “возз’єднання”, у військових РФ забрали “закордонні добові” і зараз російський капітан-лейтенант отримує $800.

— Як ви для себе вирішували – залишатися в Севастополі чи повертатися в Україну? Взяли лист з папером і написали всі “за” і “проти”?

— Рішення ухвалив після референдуму. Тоді в Криму була однозначна антиукраїнська агітація. Однотипні бігборди стали елементом пропаганди, розрахованим на старше покоління. Запам’яталося гасло на бігборді: “Крим буде або російським, або фашистським”. Малося на увазі, що українським – це фашистським. Хтось у це, на жаль, повірив.

У мене заграло почуття справедливості. Люди, які завзято відстоювали перехід на російську сторону, поводилися вкрай агресивно. Я ж завдяки своїй спортивній кар’єрі об’їздив багато країн. Бачив, як живуть люди в Європі та орієнтувався на західні цінності. Правові. Соціальні.

Мені пощастило, що в нашій родині не було розбіжностей. Ми з дружиною думали однаково. В інших сім’ях часто було інакше. Багато сімей тримав побут. Квартира, діти ходять до школи. Дружині потрібно шукати роботу. На такий переїзд непросто зважитися. Ми склали речі в машину і поїхали. Не всі собі могли таке дозволити. Ми, військові, звикли сидіти на одному місці. Ротацій немає. В СРСР була ротація, офіцери каталися країною. В українському флоті такого не було, оскільки було дві морські бази – в Севастополі та Одесі.

— Знайомі, які залишилися в Криму, намагалися нав’язати вам свою думку? 

— Спроби були. Я взагалі люблю посперечатися. Через півроку після референдуму приїхав у Севастополь, зустрів сусідку. Мені вона завжди здавалося інтелігентною жінкою. Зраділа, побачивши мене. Запитала, чому так довго не бачила. Коли почула, що тепер служу в Одесі, на мить оніміла. Напевно, для неї це стало ударом. Запитала: Павле, невже вам близька фашистська ідеологія?. І почала оду про європейські цінності, що загнивають.

Я про себе подумав: Боже, до чого ж люди тут зомбовані. Запитав її, чи були вона колись за кордоном. Звичайно, була в Чехословаччині, – непохитно відповіла жінка. Тобто, була в країні, якої вже майже 30 років не існує. Це менталітет, який дістався нам у спадок від СРСР. Радянські люди не можуть допустити думки, що по телевізору сказали неправду. Якщо показали якусь картинку, де хтось палить фаєри, і почули текст, що це в Києві фашисти прийшли до влади, вони будуть щиро переконані, що це правда.